«Мене бісить» – ярлики успішності і НЕ успішності
Поділитись у

«Мене бісить» – ярлики успішності і НЕ успішності

Мене бісить. Зараз полетять помідори. Червоні. Але я скажу …

Мене бісить це тотальне розділення людей на діяльних і бездіяльних. Ці нескінченні ярлики успішності і не успішності. Ці заклики про жопу і диван. Мене бісять! Історії про успішних людей, які наперекір бурям і стрілам йшли, повзли, лежали в сторону цілі. Перемогли, обтрусилися і знову побігли. Не ві-рю.

Це «мотивуючі» історії з дуже виборчими розповіддями – висвітлити, що потрібно та промовчати про те, що не в тему. Це завжди напівправдиві історії. Ось прекрасна історія про Коко, наприклад. Виросла в монастирі. Велика розумниця, не сиділа не чекала, а боролася і дивіться що вийшло. А в інтерв’ю про себе Коко говорить: «Легенда живе довше, ніж правдива історія; реальність така дрібна, і люди завжди будуть віддавати перевагу прекрасному паразиту, ім’я якого – уява».

Я психолог і бачу багато талановитих, розумних, цікавих людей. Вони пишуть вірші, вишивають картини, малюють портрети, роблять приголомшливі фотографії, печуть торти, захоплюються садівництвом. Але не будують кар’єр. По-перше вони не хочуть. Але навіть собі не можуть в цьому зізнатися. Це соромно. А повинно бути стадно. Тому, що в світі змагань, порівнянь і призів, твій талант, і ти цілком оцінюються за рівнем доходу. Решта не береться до уваги.

По-друге. У людей різний емоційний старт. Не матеріальний, а емоційний. Різний і закладений не тільки в дитинстві. Різний баланс прибуло \ вибуло енергії. І різний емоційний «залишок». Ті, хто дійсно може вставати і робити давно вже встали і роблять. У них опір більший ніж біль. Внутрішній або зовнішній. І обставин і людей, які опинилися поруч. Це не применшує їх заслуг. Але пояснює. І розвінчує міфи про Мюнхаузена.

Бісить навішування ярликів і відповідальності на людей позбавлених внутрішнього ресурсу. Людей енергію яких, жеруть психологічні захисти, що виснажують відносини, нескінченний стрес, як правило, навіть не усвідомлюється. Люди з посттравматичним синдромом, про який вони знати не знають, але живуть з почуттям провини і сорому, за свою якусь там нереалізованість, по якій їх міряють діяльні антилопи.

Мене бісять міркування про силу волі. Немає ніякої сили волі. І ліні ніякої немає. Воля росте на внутрішніх емоційних ресурсах. І тільки так. Або на шкоду їм.

Мене бісять “всезнайки”, “всеумійки” і “всевстигайки”, разом з їхніми гаслами.

«А ось я взяла себе в руки!». Сідайте п’ять. Значить, в руках була сила. «Я стала працювати з психологом». Прекрасно, значить були на нього гроші і інформація де знайти професіонала, а не папугу. «Мені попалася стаття, і я змінила своє життя». Вам пощастило, зерно впало в підготовлений грунт. Я можу наводити нескінченні приклади. Тому, що немає, не існує, розумієте, ніяких шаблонних критеріїв для людей. І натяки на лінь, неспроможність, дурість і безталання мене дратують. Це моральні ярлики, які заганяють людей в пастки сорому і провини. З яких вибиратися ще складніше.

І мені, мабуть, треба зупинитися, бо гнів мій нескінченний. Але як же мене ось це ось все бісить!

Джерело