Все, що відбувається швидко, живе недовго
Поділитись у

Все, що відбувається швидко, живе недовго

Поспішати справді нікуди…

Швидко побудований будинок, який починає розвалюватися через півроку – замість ґрунтовного будівництва, підбору будматеріалів, обліку особливостей місцевості та клімату.

Швидко виникаюча сеkсуальна пристрасть, що зникає після однієї ночі – замість обережного наближення та впізнавання один одного, коли з’являється шанс на щось більше, ніж один оргазм.

Швидке перемикання від одної значущої справи до іншої, що не дає наповнитися тим, що було і тим, що приживалося, – замість вдумливого переходу від одного стану до іншого.

Поспіх знецінює те, що було, не даючи наповнитися, відчути смак життя, який буває як солодким, так і гірким. Але це смак життя.

У будь-якої великої справи є післясмак, і якщо його не відчути, не дати собі часу на нього, то ніби й не було нічого.

Зараз мені сумно від того, що завершився відносно короткий, але насичений подіями та емоціями момент мого життя, але смуток дає мені відчути цінність того, що було, та цінність для мене тих людей, з якими я поділяв свої почуття.

А радість і задоволення, додані до смутку, створюють неповторний післясмак, втекти з якого – спустошити себе.

Голос життя буває тихим, це шепіт, який намагається пробитися крізь рев машин на вулиці, голоси колег/начальства/рідних/друзів. Важко зосередитися на ньому, якщо біжиш синхронно натовпу, в ритмі великого мегаполісу — або просто стоїш у переповненому громадському транспорті.

Важко взагалі усвідомити ціну речам, людям і процесам, що відбуваються, якщо переходиш з кроку на біг. Слова таксиста, що неквапливо їде містом, у відповідь на моє нетерпіння: «Я так думаю: краще запізнитися на роботу на 15 хвилин, ніж встигнути на цвинтар».

Щоб пробитися через власні фантазії про людину до живої та реальної людини (або досвіду) — потрібен час та некваплива увага. Швидкі реакції, імпульсивні відповіді – всі вони спираються на заздалегідь припасовані шаблони, на ілюзії про те, як і що влаштовано в іншої людини.

Роздивитися іншого я можу, тільки неквапливо наближаючись, і спостерігаючи рух у відповідь: назустріч мені, від мене, або ж насторожене, уважне очікування.

Розглянути себе теж. Скільки разів моє імпульсивно реалізоване «хочу!» змінювалося незадоволеним «навіщо!?». А можна було зробити паузу «одразу не буду, тому що перше спонукання буває невірним» або просто уповільнити крок.

Не зупинити його, не завмерти — а йти далі, але повільно, не пропускаючи деталей картини, що розгортається.

І іноді, зіткнувшись зі спокусою «хочу!», спокусою швидкого і негайного задоволення імпульсу, я запитую себе: «а що буде далі?». І нерідко виявляю там порожнечу та тугу, яку хочеться знову і знову забивати імпульсом та поспіхом. Значить, не туди моє «хочу».

Це не означає, що будь-який імпульс — зло. Адже життя — не лише некваплива течія ритму природи, коли вік від віку встає сонце, змінюються сезони, і «все повертається на круги своя».

Це ж і різкий ривок леопарда після довгого очікування та вистеження здобичі, ривок, в який вкладено всю накопичену за час очікування енергію. Це спонтанність танцю, в якому ми скидаємо накопичену втому і знову набуваємо свободи тіла. Хороший імпульс – той, що дозрів, той, що був підготовлений, і не гарячковими зусиллями, а поступовим дозріванням.

Народженню метелика передує стадія лялечки. Можна, звичайно, швидко та ефективно приклеїти до гусениці крила, але навряд чи вона зможе ними скористатися. Спонтанність, свобода в русі та почуттях дозрівають, а не «накатують», і цим я відрізняю спонтанність від імпульсивності, коли імпульс заданий ззовні і, ніяк не переломившись у душі, різко провокує дію.

Поспішати нікуди. Все, що відбувається швидко, живе недовго. Поспішати справді нікуди. Більше і швидше — воно, формально, краще, ніж менше та повільніше. Але менше і повільніше краще ніж нічого і ніяк. А життя — воно не дуже шанує крайнощі.

P.S. «Лосось — стрімкий, сильний та невтомний. Він пропливає тисячі кілометрів. Підкорює пороги та течії. Бороздить мілини та застрибує на водоспади. Без сну. Без відпочинку. У постійній битві зі стихією. Він долає всі перепони, відкладає ікру і, зовсім виснажений, дохне. Так ось, запам’ятай. Ти не лосось».

За матеріалами: Ілля Латипов

Джерело