Про удачу, яка буває раз у житті
Поділитись у

Про удачу, яка буває раз у житті

Дійсно, все що не трапляється — трапляється на краще.

Історія про дивовижну удачу, яка буває раз у житті…

Коли я вчилася в школі, моя вчителька з мови вважала, що маю лінгвістичні здібності, і часто посилала мене на олімпіади, допомагаючи при цьому підготуватися. Так стала переможницею всесоюзної олімпіади. Нема чого й казати, які у нас були прекрасні, довірчі стосунки. І ось вона, молода та красива жінка, вийшла заміж і поїхала до іншого міста. Прийшла нова вчителька. Зайшовши до класу, вона одразу спитала: «Це хто у нас тут така розумна є, переможниця олімпіад?». Я наївно-радісно встала із-за парти і сказала: «Це я». Вчителька зміряла мене поглядом з ніг до голови і як крижаною водою окатила: «Так ти ще й негарна. Ніколи не отримаєш у мене більше трійки, і нема чого тут розумом хвалитися». Сказати таке дівчинці-підлітку при всіх її однокласниках! Треба сказати, дівчинкою я була цілком симпатичною, і не знаю, що мене образило більше в її словах.

Потім почалося навчання, де, як би я не намагалася, більше трійки не отримувала. Моя мама працювала вчителем у іншій школі. Вона надіслала мій твір у районо на конкурс від імені вже своєї школи, і я посіла перше місце. Коли моя вчителька про це дізналася, вона почала ставити мені тепер тільки двійки. З доброзичливої ​​дівчинки «завдяки» цьому педагогові я перетворилася на важкого підлітка, через юнацький максималізм не змирившись із явною несправедливістю. Перестала ходити до школи взагалі.

Іспити я складала з комісією, ось до чого довів мене конфлікт із цією класною дамою. Вона на початку мого життєвого шляху зруйнувала всі мої мрії. Але я знайшла сили і вирішила вступити на філфак. Готувалася добре, у собі була певна. І ось у день іспиту заходжу до аудиторії, а там у приймальній комісії засідає моя вчителька. Тоді вчителів залучали до роботи на вступних іспитах у вузах. Потрібно було бачити її переможний погляд! Мовляв, кінець тобі прийшов, а ти як хотіла? Першим бажанням було піти і грюкнути дверима, і я вже зібралася, бо знала: хоч би як старалася, двійка – забезпечена. І тут відбувається неймовірне! Відчиняються двері, заглядає асистентка кафедри та каже: «Альбіно Георгіївно, вас до телефону декан». Не зводячи з мене переможного погляду, вчителька вийшла. А я схопила перший-ліпший білет, щойно прочитала питання і попросилася відповідати відразу, без підготовки.

Адреналін зашкалював, тому моя мова була полум’яною, логічною і переконливою. Члени комісії записували оцінку, як згодом і з’ясувалося — «п’ять», коли до аудиторії повернулася моя вчителька. Тоді по її обличчю пробігли всі мімічні градації людиноненависницьких емоцій. Але я вже йшла до виходу з почуттям справедливості, що відбулася.

Наступні іспити я склала теж відмінно, вивчилася і стала філологом, про що не жалкую все життя, вважаючи свою гуманітарну професію найкращою на світі. Я стала журналістом, редактором, організувала видавництво, видавала газети, книги, журнали, написала сотні статей, кілька книг, багато зробила як медіаконсультант, потім стала займатися судовою лінгвоекспертизою і досягла успіху на цій ниві, написавши навіть навчальні посібники з цієї рідкісної професії.

Іноді я думаю, як склалося б моє життя, якби Альбіну Георгіївну не запросили до телефону? Одна мить — і сценарій міг би стати зовсім іншим. Про цей випадок я рідко згадую, не думаю, щоб ця психологічна підліткова травма якимось чином далася взнаки на моєму світовідчутті, завжди позитивному і оптимістичному, адже мій гештальт був так віртуозно закритий самою долею. Велика сатисфакція відбулася.

…Через роки я дізналася, що моя ненависниця навчалася разом з моєю улюбленою вчителькою Людмилою Василівною. Думаю, вона задихалася від заздрощів до своєї гарної, розумної, успішної, найкращої на курсі одногрупниці. А я потім просто потрапила під роздачу, ставши об’єктом помсти у заздрісниці та бездарності.
Воістину, все що трапляється — трапляється на краще.

Автор: Маргарита Ревзіна