Не намагайтеся виховувати літніх батьків
Поділитись у

Не намагайтеся виховувати літніх батьків

Приймайте та любіть батьків такими, якими вони є…

Цій жінці було близько п’ятдесяти років. Активна, весела, успішна — у неї виходило все, за що вона бралася: сім’я, бізнес, дружба… Тільки одне її турбувало — батьки.

Вони якось швидко і різко постаріли. З таких же активних та веселих перетворилися на тихих крохоборів. Коли вона влітала в їхню квартиру — вся в духах, планах, надіях, вони зустрічали її важким запахом приміщення, що давно не провітрювалося, і прокислої їжі.

Вона кидалася до холодильника, вигрібала з нього давно засохле, зацвіле, прокисле. Заповнювала холодильник гарними баночками із готовою їжею із дорогого кафе.

Підходила до шафи, розвішувала на плічках обновки: татові сорочку, мамі халатик.

Батьки їй не суперечили. Дивилися на неї, завмерши. Нічого не казали.

І коли вона приїжджала до них у гості за тиждень-півтора, баночки з їжею з кафе залишалися стояти недоторканими. А поряд з ними борщ з торішньої цибулі та капусти. Борщі батьки варили та їли. А ресторанну їжу – ні.

Тато зустрічав її у своїй улюбленій, протертій на ліктях до дірок картатій сорочці. Мама – в улюбленому, старенькому халатику. Її обновки висіли в шафі незайманими.

Якось жінка не витримала. Схопила мамине зимове пальто з каракулевим коміром («Мамо, ти його носиш останні 20 років, це неможливо! Від цього пальта залишилися тільки спогади!») і викинула його на смітник.

А замість пальта — На, мамо, примір! – Подарувала лисячу шубу. М’яку, легку, сіреньку (немарку!).

Мама приміряла.

— Ой, чисто наречена, – усміхнулася. Обережно зняла, повісила в шафу.

Ось тепер її й носи! – розквітла дочка.

…Мама померла за рік. Її дочка, розбираючи шафу з маминим одягом, наткнулася на пакунок. Далеко в самій глибині шафи лежала акуратно згорнута лисяча шуба. Нова, із бирками. Не ношена.

Вона ридала навзрид — жінка, яка викинула на смітник старе мамине пальто, яка купила мамі шубку і яка зрозуміла: усю зиму її мама виходила на вулицю чортзна в чому. А може, й не виходила зовсім.

Цю історію мені розповіла учениця. У мене серце стискалося, поки її слухала — здавалося, вона розповідає мені про мої помилки, які я робила зі своїми батьками. У мене було те саме: холодильник, з якого я вигрібала недоїдки.

— Це курячі кісточки для котів, — пояснювала мати.

Вона годувала котів у дворі. І так довго збирала для них кісточки, що згортки з тухлятиною спочатку займали весь холодильник, а потім розповзалися по морозильнику.

Був розбір гардеробу, коли я намагалася викинути їхній старий одяг. І натикалася на їхні погляди — перелякані та смиренні. Їм це не було в радість.

При цьому мені пощастило: у мене, можна сказати, зразкові батьки. Вони прожили разом 71 рік — дружно, мирно, у коханні. Вони приймали мою допомогу – і моральну, і матеріальну. Вони цікавилися моїм життям. Але навіть із такими «еталонними» батьками я часом помилялася.

Це важко: зрозуміти, що літні батьки — вже не ті мама та тато, що ходили з нами в походи, витирали сльози розчулення на нашому ранку в дитячому садку або на нашому випускному в школі. Вони інші. І ставитися до них треба по-іншому.

Я вивела для себе 5 правил – не впевнена, що вони підійдуть для всіх (батьки бувають різні), але, сподіваюся, вони допоможуть і вам.

1. Не ламайте звички батьків.

Вам дуже хочеться викинути старий одяг батьків та купити новий? Купуйте. Але нехай нова татова сорочка зовні буде точнісінько як стара. Нехай нове мамине пальто теж буде з каракулевим коміром, і приблизно такого ж кольору.

2. Не лякайте батьків своїми витратами.

У старості багато людей стають економними. Купівля нової речі засмучує їх, навіть якщо річ була вкрай потрібна: їм шкода розлучатися з грошима. Причому якщо річ купуєте ви, їм шкода ваших грошей так само, як своїх.

Якщо ця особливість є і у ваших батьків, не вмовляйте їх змінити ставлення до грошей: вони не змінять. Просто, приносячи їм новий халат або нові туфлі, наперед обріжте всі бирки і викиньте всі чеки. Скажіть:

— Мамо, я ось собі купила, поміряла — мені не пасує. Може, будеш носити, бо шкода викидати.

І мама точно носитиме, навіть якщо раніше не збиралася: вона не може допустити, щоб річ була викинута.

Якщо батьки відмовляються лікуватись у платних поліклініках, просять не викликати їм платного лікаря додому (а ви розумієте, що це необхідно), обдуріть їх. Скажіть:

— Тату, це знайомство. Ця лікарка – дочка моєї подруги, я її попросила.

Будьте певні: лікар теж підтримає вашу брехню (знали б ви, як часто їм доводиться таке підтримувати!). Так, літніх батьків можна обманювати — заради їхнього блага.

3. Веселіть своїх батьків.

Іноді кажуть: люди похилого віку, як діти. На жаль, це неправда. Кожен новий день дитини це підйом. Кожен новий день літньої людини – це спад. Діти сміються по триста разів на добу. Як часто ви бачите своїх батьків, які сміються?

4. Якщо це можливо, спробуйте навчити своїх батьків користуватись соцмережами або сервісами, де вони можуть дивитися улюблені серіали.

Так, це займе у вас багато часу, зажадає багато терпіння. Але коли батьки не просто зареєструються в «Фейсбук» або на форумах садівників, а й почнуть активно спілкуватися – ви будете винагороджені блиском у їхніх очах. Літнім людям потрібне спілкування – і вони зможуть отримати його в соцмережах.

Якщо у вас не вистачає на це терпіння, найміть людину, яка їх навчить. «Репетитори з соцмереж для літніх» — це вже не рідкість.

5. Якщо у ваших батьків починається деменція, не намагайтеся протистояти їй.

Я не розуміла, що причиняю біль своїй мамі, коли на її запитання відповідала:

— Мамо, давай згадувати, про що ми щойно говорили?

Її очі ставали зляканими та тривожними. Вона відчувала, що не відповідає моїм очікуванням і розуміла: вона не може вже зовсім не може їм відповідати. Її це жахливо мучило, а я мучилася, не розуміючи, як їй допомогти.

Правильну тактику мені підказав мамин лікар. Він сказав:

— Не мучте її оперативну пам’ять — ви нічого не виправите. Звертайтеся до довготривалої пам’яті – вона функціонує набагато краще.

Я почала розпитувати маму про дитинство — її дитинство, моє дитинство. Ми стали говорити з нею на абстрактні теми — що таке кохання, що таке сім’я… Ми були щасливі в такі моменти: і я, і вона. А це найголовніше для нас — дорослих дітей похилого віку батьків: щоб наше спілкування приносило нам щастя.

Ніна Звєрєва

Джерело