Ми більше не прощаємось, ми просто зникаємо назавжди
Поділитись у

Ми більше не прощаємось, ми просто зникаємо назавжди

Ми йдемо, навіть не оглядаючись. Ідемо, бо так простіше. Так ми почуваємося тими, хто контролює ситуацію, а тому продовжуємо кидати людей. А потім дивуємося, чому залишилися самотніми чи опинилися у нездорових стосунках.

Ми більше не говоримо «прощай».

Ми просто перестаємо відповідати на повідомлення та дзвінки.

Прикидаємося, що не впізнаємо їх при наступній зустрічі, і поводимося як чужі, ніби це не ми завдали їм болю. Ми так поглинені собою, а тому неспроможні сказати людині навіть добре слово, щиро обійняти її та запитати, як у неї справи.

Ми стаємо відстороненими, майже невидимими, і вони навіть не намагаються якось зв’язатися з нами або про щось попросити. Побачивши їх, ми починаємо йти в інший бік, щоб уникнути зорового контакту і не бачити, як вони дивляться на нас. Ми не хочемо згадувати, що саме ми стали причиною їхнього смутку.

Ідемо швидко, ледве встигнувши пізнати їх ближче. Ідемо ще до того, як зрозуміємо їх, і не бажаємо чути, що вони збираються сказати чи що відчувають.

Приймаємо таке егоїстичне рішення, бо інакше просто не вміємо. Ми йдемо, бо знайшли щось краще, цікавіше і таке, чого нам хочеться сильніше, відбиваючись від людей, немов вони тенісні м’ячики. З легкістю замінюємо їх доти, доки продовжуємо грати.

Ідемо і не думаємо, що цим завдаємо комусь біль, адже нічого їм не обіцяли, нічого їм не повинні, і навмисно зберігали невимушеність і напівжартівливий тон, щоб унеможливити будь-який натяк на серйозність. Або, принаймні, саме це ми говоримо собі, намагаючись переконати себе, що не підозрювали, що незабаром станеться, що не змушували їх закохуватися і не захотіли відповідати взаємністю.

Ми більше не прощаємось. Нічого не пояснюємо. Не намагаємось переконатися, що з іншою людиною все гаразд. Ми просто йдемо. Починаємо зустрічатися з кимось іншим, купуємо квиток на літак, їдемо з країни та приймаємо рішення, не усвідомлюючи, що нас хтось чекав, хотів бути частиною нашого життя та планував спільне майбутнє.

Ідемо, навіть не оглядаючись назад і не замислюючись про те, щоб повернутися. Ідемо, бо так простіше. Так ми почуваємося тими, хто контролює ситуацію, а тому продовжуємо кидати людей, не залишаючись із ними подовгу. А потім дивуємося, чому залишилися самотніми чи опинилися у нездорових стосунках.

Ми більше не прощаємося, а кажемо дати нам спокій. Говоримо, що ця людина нам більше не потрібна, що вона не варта нашого часу і що нам не шкода її розбите серце, бо воно ніколи не було нашим.

Джерело