Мати може допомогти своїм дорослим дітям. І для цього не потрібно жертвувати, страждати і всілякими способами себе гробити…
“Та на біса мені здалися ці помідори з грядки! На біса мені ця картопля? Я можу собі це купити! Вона ж себе на спеці гробить, а мені потім її інсульт лікувати?”.
Мама намагається любити і дбати про свою дорослу дитину як уміє. Переважна більшість випадків, мама вміє приносити себе в жертву, страждати і вмирати. А дитина має бути оснащена якимсь чарівним апаратиком, який конвертував би мамине самознищення в те, що дитині будь-якого віку потрібно насправді — мамину ніжність, щирість і психічну стабільність.
Але немає такого апарату.
І залишається двостороння образа:
З одного боку, «невдячна дитина» не хоче брати окроплену потом і кров’ю картоплю — і мама банкрутує — її жертва марна, все, що вона може дати, виявляється непотрібним.
З іншого боку, дитина отримує нещасну, виснажену та пошарпану марними подвигами маму, невлаштовану, бо жила за принципом «все найкраще — дітям» і про себе не подбала. А тепер дитині треба дбати про своїх дітей, про себе та про маму.
«Мамо, розвантаж мене! Живи щасливо, не втомлюйся, будь ласка. І скажи, скільки картоплі тобі привезти. І, може, пляшечку червоного захопити? Посиділи б, відпочили разом…».
Лада Антомонова
