Пам’ятайте, що у цьому житті все швидкоплинно. І ті речі, які у вас є, ті люди, які вас оточують, можуть в одну мить зникнути…
Один розумний чоловік сказав: «Ми цінуємо лише те, що втрачаємо». Ми чудово знаємо про власні можливості, про ті речі, які маємо. Але рідко хто з нас думає про те, що все це може зникнути в одну мить. Найкраще розкриває суть цього висловлювання одна історія.
В однієї жінки було шестеро дітей. Вони проживали разом у маленькому селі, без особливих засобів для існування. Жінці доводилося працювати від зорі до зорі на рисовому полі, щоб прогодувати шістьох голодних діток. І якби була можливість піти ще кудись заради заробітку, вона б це зробила.
Люди з того ж села переконували жінку не віддавати дітей до школи, щоб ті могли допомагати їй із роботою. Але вона вчинила інакше. Дбайлива мати хотіла, щоб її діти здобули гідну освіту і змогли прожити краще життя, ніж зараз. Звичайно, це вимагало від неї ще більших зусиль, але вона справлялася, нехай часом і доводилося відмовлятися від їжі заради своїх дітей.
Минуло 50 років. Жінка постаріла, а важка робота в молодості позначалася на її здоров’ї: проблеми з серцем, перепади тиску та багато іншого стали супроводжувати її день у день. Лікарі били на сполох і говорили про очевидне: все це – наслідок відмови від турботи про себе. Через деякий час, вона померла.
Ця жінка стала прикладом для багатьох людей із села. Вона зуміла відмовитися від власного комфорту заради дітей, буквально пожертвувавши своїм здоров’ям. І вона не вимагала чогось натомість ні від кого. Але її діти сприймали все це як належне.
Вони жили та раділи дитинству, знаючи, що мати забезпечить їх усім необхідним. Але її не стало. І всім це стало шоком. І таке ставлення до дійсності було не тому, що вони її не любили. Просто вони не звертали уваги на те, як їй важко. Це було нормою. Чимось буденним. Усі думали лише про себе.
Діти ще довго згадували важкі передсмертні години своєї матері, коли їм хотілося не відпускати її зі своїх обіймів. Плакали усі. Але найбільше плакала мати. Пізніше діти усвідомили, що раніше навіть не замислювалися про те, що ніколи не виявляли ніжність до неї. А тепер часу практично не лишилося. І мало хто думав, що її скоро не стане. І про те, як сильно вони її люблять.
Пізніше у всіх з’явилися сім’ї. В однієї з дочок склалася схожа ситуація. Чоловік був змушений часто їхати на заробітки, рідко з’являючись удома. А дружина виховувала свою дочку та сина на самоті. Вона не покидала їх ні на хвилину, після довгого робочого дня, згадуючи свою матір.
І така сама ситуація повторилася і з нею. Ніхто з її дітей не замислювався над тим, як їй важко. Як сильно вони її люблять і вдячні їй за все. Рідко вимовлялися слова вдячності та захоплення її вчинками. Діти думали, що всі мами так чинять і не надавали цьому значення. Але одного дня, рак забрав її. І світ звалився.
Звісно, біль втрати сильний. Але він ще більше посилювався через те, що вони приділяли їй мало часу. Багато слів не сказано. І вони усвідомили, що сприймали її як належне. Вони забули, що маму треба любити відкрито, виявляючи турботу та ніжність. Але тепер її нема.
Нехай цей сумний досвід стане прикладом і для вас, дорогі читачі. Пам’ятайте, що у цьому житті все швидкоплинно. І ті речі, які у вас є, ті люди, які вас оточують, можуть в одну мить зникнути. І ніщо у світі не компенсує їхньої відсутності.
Приділяйте час своїм близьким, не соромтеся виявляти ніжність та турботу. Обійміть батьків. Дайте їм зрозуміти, що вам не байдуже і що ви їх любите. Поки ще не пізно…
