Мама. Історія, від якої біжать мурашки по тілу
Поділитись у

Мама. Історія, від якої біжать мурашки по тілу

Ігор був єдиною дитиною в сім’ї. Батько їх покинув коли Ігорю було сім років. Ріс Ігор хворіючою і слабкою дитиною. Як було важко матері ростити сина отримуючи на роботі копійки, скільки безсонних ночей вона провела біля ліжка хворої дитини, знала тільки вона, мама. Не просто так у неї з’явилася сивина в її тридцять років. І як боліла її душа, знала тільки вона.

Йшов час, Ігор ріс перетворюючись в красивого і міцного хлопця. До вісімнадцяти років він зовсім змінився на краще, і став здоровим, високим і широкоплечим юнаком. Мати дивилася на нього і не могла натішитися.

– Ну Ігорю, всі дівчата твої будуть, – говорила мати

– Мам, ну ладно тобі, – ніяковів Ігор.

Прийшла пора Ігорю в армію йти.

– Наречену то покличеш на проводи ?, – питала мама. – Познайомиш нас?

– Та немає у мене нареченої. Навіщо вона мені зараз. Ось відслужу, тоді і про сім’ю буду думати.

– Може ти і правий. Служити буде легше.

Ігор служив а мати читала його листи і сама писала йому кожен день. Кожен лист вона читала сусідам з під’їзду. Не могла стриматися.

– Ось який у мене син, – хвалилася вона. – Звання отримав сержанта.

– Ух, який молодець, – хвалили його сусіди.

– Гарний у тебе хлопець.

Приблизно через рік настав такий час коли перестали листи від Ігоря приходити. Мати місця собі не знаходить. Ночами не спить. Вдень біля вікна стоїть, листоношу виглядає. Але листів все не було. Мати ні на роботі не може перебувати, ні будинку. Ніяк заспокоїться не може.

Вночі все ж втома взяла своє, і сниться їй сон.

Підходить до неї Ігор,

– Добридень, мамо!

– Здрастуй, Ігорцю. Як ти живеш? Як тобі служиться?

– Болить, мамо.

– Що у тебе болить синку?

– Тіло все болить. Не можу терпіти як боляче.

– Зараз синку, потерпи.

Вона обняла сина, пригорнула до себе, весь його біль собі забрала.

– Тобі легше, синку?

– Легше, мамо. Добре мені тепер. Спасибі тобі.

– Ну що ти, Ігоре. Яке спасибі. Коли тобі добре і мені спокійно.

– Мамо.

– Що синку?

– Приїжджай до мене. Нам треба обов’язково побачитися.

– Добре, синку, приїду. Сьогодні ж і поїду. А куди?

Син назвав місто та адресу. Розвернувся і пішов.

Прокинулася мати, розбита вся, в передчутті чогось недоброго. Біди якоїсь. Записала адресу що син сказав уві сні, і стала в дорогу збиратися. Грошей не було у неї. Пройшлася вона по сусідах і зібрала, хто скільки міг дати.

– Приїду і обов’язково вам віддам, – говорила вона

– А куди ж ти їдеш?

– До сина їду.

Через два дні вона вже була в тому місті, яке назвав син. Підійшла до будівлі адресу якого назвав син уві сні. Їй стало не по собі, коли вона дізналася що це госпіталь.

Вона стояла в кабінеті головного військового лікаря.

– Як ви дізналися що він тут? Ми не повідомляли батькам, – запитав лікар

– Приснився він мені і адресу назвав.

Лікар звичайно здивувався, але промовчав.

– Він брав участь у бойовій операції. Зараз він дуже важкий. Я не знаю, чи варто вам зараз з ним бачитися. Він може рознервуватися.

У матері потемніло в очах.

– Негайно проведіть мене до нього. Чуєте, негайно.

– Добре, – сказав лікар, – заспокойтеся.

Мати зайшла в палату. На секунду вона зупинилася дивлячись на покалічене, перев’язане тіло сина. Вона тихо підійшла, стримуючи сльози. Взяла сина за руку.

– Синку…

Син розплющив очі

– Мама, – прошепотів він, – як добре що ти прийшла.

Мати встала на коліна і обняла сина поклавши голову на його груди.

– Мама, – сказав син останнім в його житті словом.

Мати піднесла долоні сина до своїх губ. Пальці матері були переплетені з пальцями сина, тепер уже навіки.

Серце матері зупинився одночасно з серцем сина.

Джерело