Покоління жінок із спотвореними цінностями
Поділитись у

Покоління жінок із спотвореними цінностями

Про нове покоління жінок, які не бачать цінності в сім’ї, материнстві, відданості, жертовності та жіночності.

Ви ніколи не замислювалися:

  • Чому практично кожній з нас так важко бути постійно з дітьми?
  • Чому нас кудись тягне з дому?
  • Чому заради виходу у світ ми готові віддати своїх дітей іншим людям на виховання, людям, яких ми не знаємо?
  • Чому нас більше хвилює мода та плітки, ніж педагогіка та здорове харчування?
  • Чому сім’я не посідає головне місце у нашому житті?
  • Чому наше з вами майбутнє і самореалізація, наші бажання важливіші за майбутнє наших дітей?

Зараз усі ці питання із розряду риторичних…

Ми не вміємо бути щасливими матерями, дружинами, господинями, жінками… Ми не бачимо сенсу в тому, щоб присвячувати якнайбільше часу дітям, щоб пекти печиво щодня, щоб носити спідниці та сукні, щоб прасувати чоловікові сорочки, думаючи про його життєву мету …

Ми не бачимо у цьому цінності, важливості. Сім’я, материнство, відданість, жертовність, жіночність… Все знецінилося. Все втратило сенс.

Чому так сталося?

Чому ми рвемося на роботу, кидаючи дитину у півтора-два роки на якусь дивну жінку у дитячому садку? Адже вона не любитиме її. Вона буде звертатися з нею як цокольниця з цоколем на електроламповому заводі. Для неї це конвеєр. Вона навіть не намагатиметься побачити особистість у цій дитині. Вона давитиме на неї, вимагаючи бути як усі, бо в неї таких 25 і по-іншому з ними не можна.

Колись давно, років 30 тому наша мама так само віддала нас до дитячого садка. Такий же тітці. Трохи дивній. Але робити нічого. Потрібно йти на роботу. Тільки практично кожній із нас тоді було близько року. І ми росли і розвивалися не вдома майже весь цей час… А якщо точніше, то 21 рік — 5 років дитячого садка, 11 років школи та 5 років ВНЗ. Весь цей час ми вдома були практично лише вечорами та іноді на вихідних. Ми постійно кудись поспішали. Ми мали справи — виступи, заняття, уроки, контрольні, репетитори, іспити, пари, курсові, диплом, робота, курси…

Нам говорили — вчись, бо інакше будеш домогосподаркою!

І це звучало так загрозливо, що хотілося справді гризти зубами граніт науки. Адже головне — це червоний диплом, гарна робота та дивовижна кар’єра. Ну чи хоча б просто влаштуватися кудись на роботу, адже треба самою себе забезпечити.

Як часто ми збиралися за обіднім столом всією сім’єю? Як часто мама зустрічала нас зі школи? Зазвичай ми самі приходили додому і гріли собі обід або залишалися на продовженці. А ввечері мама змучена й озлоблена від нескінченних прикрощів на роботі приходила додому. Вона не хотіла ні говорити, ні їсти. Вона питала про оцінки (якщо не забуде), перевіряла уроки мимохіть і відправляла всіх спати.

Наші батьки нас не знали.

Вони не знали нічого про наш внутрішній світ, про наші мрії і прагнення. Вони реагували лише на погане, тому що реагувати на хороше вони не мали часу.

Ми також не знали їх. Ми й не могли їх пінати, бо ми не мали часу на довгі задушевні розмови, на літній відпочинок з наметами біля річки, на спільні ігри чи читання, на сімейний похід у театр чи парк на вихідні.

І так ми росли… Так ми вирощували в собі якісь ідеї та уявлення про майбутнє, про життя, про життєві цілі та ідеї.

І в наших умах місце для сім’ї було відведено дуже незначне. Саме таке саме, яке ми бачили в наших сім’ях.

Адже, щоб довго возитися з дитиною, гратися з нею, треба любити це робити.

Щоб постійно щодня пекти печиво та готувати багато різноманітної їжі, потрібно любити це робити.

Щоб приділяти час будинку – прикрашати його, прибирати, покращувати, створювати затишну атмосферу, треба любити це робити.

Щоб хотіти жити цілями та ідеями чоловіка, переживати за нього та його майбутнє, треба… любити чоловіка, а не лише себе поруч із ним.

Головний учитель у житті

Все це прищеплює мама доньки. Вона – її перший і найголовніший учитель. Вона вказує на життєві орієнтири. Вона вчить любити свою жіночу місію. Вона пояснює важливість бути дружиною та матір’ю. Вона вчить… любити.

І якщо дочка практично не бачила свою матір, а якщо й бачила, то зовсім не надихаючу на сімейне щастя, то як їй самій знайти його?!

Ми приречені були розгубити свою чистоту та любов, бо нас навчали лише як зробити кар’єру. Нас вчили, що слово «успіх» має значення лише поза домом, лише десь у казенних стінах.

А потім ми тихо плачемо над зруйнованим шлюбом (яким за рахунком уже), над відчуженістю дітей та якимось дивним відчуттям, що хтось колись нас обдурив.

Але вихід є завжди!

Вихід – це вчитися. Вчитися бути матір’ю, дружиною, господаркою, жінкою. По-тихеньку, потроху… Вчитися бачити все іншими очима. Жіночими, добрими, люблячими.

Вчитися любити. Вчитися думати не про роботу більшу частину дня, а про свою сім’ю. Вчитися цінувати сім’ю, чоловіка, дітей. Служити їм, допомагати їм стати кращими, розпуститися як квітковим бутонам, зігрітими нашою любов’ю.

Нам треба вчитися посміхатися дітям та чоловікові, обіймати їх частіше. Нам потрібно дивитися глибше і зрозуміти, що ми не просто вирощуємо людину, ми формуємо її внутрішній світ, її світогляд, її життєві установки. Багато чого з того, що вона отримає в дитинстві, слідуватиме за нею усе її життя.

І нам потрібно зробити блискучу кар’єру матері та дружини. І якщо ми навіть не намагатимемося пройти цими кар’єрними сходами, розчарування буде невід’ємною частиною нашої старості. Тому що втрачені можливості та відкинута відповідальність дають дуже гіркі плоди у майбутньому.

І важливо пам’ятати, що все дасть свої плоди свого часу. Які вони будуть? Багато що залежить від нас. Від нашого життєвого вектора, від цінностей, які ми несемо у цей світ… у світ своєї сім’ї.

Автор – Наталія Богдан