Наше минуле ми тепер зберігаємо інакше… Трохи сумно…

Ми будемо першим поколінням, що не залишить слідів.
Ми не залишимо своїх листів. Від себе з юності, коли так гостро і нерозділено, а потім розумієш, що не з тим. Ми не залишимо листів від себе старшого віку — для друзів, з якими сумуємо за неважливими раніше днями. Ми не залишимо своїх почерків, затертого, м’ятого, складеного паперу, конвертів з адресами, штемпелями, іменами тих, кому і від кого.
Ми не залишимо фотографій. Вони всі загинуть в електронній метушні. Нам і зараз уже не вийняти свій фотоальбом, нам і зараз не зробити напис на звороті – немає більше обертів. Мені ніде написати, що це я, а це Женька, це Машка, це ми. Тоді, там було добре… Не покрутити в руках, не помовчати, не згадати. А як підемо — не передати іншим.
Ми не залишимо своїх облич. Себе і тих, хто був для нас всесвітом, життям, ночами.
Ми не залишимо щоденників. Коротких, довгих, розумних або ні. Ніхто не зможе прочитати, у чому були ми та наші дні. Ми вже самі, через час, їх не зможемо прочитати. Не завели і не продовжили…
Привіт, епоха гаджетів, комп’ютерів та соцмереж. Ти примудрилася нас стерти.
Автор: Павло Суботін