Дружина та коханка: сповідь одруженого чоловіка
Поділитись у

Дружина та коханка: сповідь одруженого чоловіка

У мене їх було дві: дружина та коханка. Так, я зраджував дружині!

У мене їх було дві: дружина та коханка. Дружина волосся збирала в хвіст, щоб не лізло в очі, в тарілки, в обличчя дітям. Вдома вона носила м’які спортивні штани та простору футболку, в яких зручно біля плити стояти, попрати речі та підлогу протерти.

Тільки у свята, дружина одягалася в ошатну блузу, спідницю, у вуха вдягала великі сережки, на зап’ястя браслети, брала дітей і йшла на якісь фестивалі. Без мене. Я не любив подібних заходів і втомлювався за робочий тиждень. Ну, чи може й не так втомлювався, як це служило відмазкою для сім’ї. Провівши їх, я все ж таки знаходив сили і вирушав до неї, до своєї коханки. Так, я зраджував дружині!

Коханка волосся розпускала по плечах. Воно їй не заважало та нікому не заважало. Дітей у неї не було, особливо господарства теж. Вдома вона ходила в ошатному розчиненому халатику, а частіше просто в мереживній білизні (коли живеш один, то легко можеш собі це дозволити). І ще вона ніколи і нікуди не поспішала. Її ніхто і ніщо не відволікало (ні сім’я, ні діти, ні старі батьки, ні прання-готування) від мене.

Дружина була з тих, хто закручує огірки та помідори у банки. Сто банок за літо. Тому що без них я не сідаю за стіл. Вона з тих, хто майстерно ліпить пельмені, вареники з вишнями, за зиму сотнями, бо я їх люблю; та й сім’ю годувати чимось треба.

З коханкою, в обідню перерву, ми часто відвідуємо якесь «СушиЯ». Вона любить усю цю «екзотику». І я, поруч із нею, навчився орудувати паличками. Іноді можна.

Коли я зустрівся з коханкою і вперше зрадив дружині, сім’я вже стала мені в тягар. Дружину, здавалося мені, хвилювало лише одне питання: коли буде зарплата. Дітям завжди щось треба: то з взуття виросли, то на щось знову скидаються в школі.

Коханка робила мені подарунки (дрібницю будь-яку, але приємну), які я ховав від дружини в коморі з інструментами. Або щось із крутих канцтоварів, завжди можна сказати, у разі чого, що всьому офісу закупили. Я також їй робив подарунки. Вона любила вибирати їх сама.

Дружина трохи розповніла після пологів, фігура вже, звичайно, не та. Стала і речі підбирати собі менш облягаючі, комплексує. Коханка, хоч і не мучила себе тренажерами, але відсутність пологів і гарне харчування, дозволяли їй залишатися такою ж стрункою, як і в двадцять п’ять. Таку не соромно було привести до друзів.

Друзі звикли до мого подвійного життя. Приймали мене в себе з коханкою, але з більшим задоволенням, напрошувалися до мене в сім’ю на пельмені, шубу, олів’є … Мало кому з них пощастило з добрими господинями. І покидаючи наш будинок, завжди цілували руки моїй дружині і здивовано знизували на мене плечима (і чого ще чоловікові треба?).

У такі моменти, я дуже пишався перед ними своєю сім’єю, своїм затишним, чистим будинком і тямущими (за якими тільки гурткам дружина не тягала їх), красивими (всі в дружину білобрисі, великі) дітьми та своєю дружиною (такою гостинною та привабливою).

Час летить швидко. Якість життя мого особливо не змінювалася. Тільки, мабуть, коханка стала такою ж близькою, як дружина. Якісь незручності переросли у звички. І я зрозумів, що боюся втратити її. Я ніколи не освідчувався їй у коханні і не обіцяв піти до неї (попередив відразу, що сім’ю не кину), але тепер почав говорити їй про нібито почуття, бо з’явилася ревнощі.

Думки про те, що я можу втратити дружину, ніколи не відвідували мене. Вона здавалася мені частиною мене самого, моєю ногою, рукою, ниркою… Та й вона не давала жодного приводу думати про це.

Якось дружина дізналася про існування коханки. Переді мною став вибір. Насправді, якщо чесно, у мене вже не було вибору. Я просто міг ще спробувати боротися за когось із них. Але саме в цей момент я зрозумів, який був самотній весь цей час.

У мене було їх дві: дружина та коханка. Дружина з якою було зручно та тепло, як із мамою. Коханка, яка тішила моє самолюбство (я чоловік «хоч куди»). Я зраджував і тій, і іншій…

Всі ці роки, зі мною поряд не було жінки, яку мені хотілося б дивувати щодня якимись неймовірними вчинками, рухами душі. Заради якої хотілося б стати ще кращим, досягти ще більшого. Тільки щоб пишалася і захоплювалася мною.

За всі ці роки жодна з жінок не обійняла мене ніжно зі спини, не пригорнулася до моєї потилиці, коли мені було погано, не прошепотіла, що я найкращий, що все налагодиться… Ніхто не відчув мого страху, не помітив моєї втоми, моєї неприкаяності …

Хто винен у цьому? Хто?

У мене було їх дві, але в мене не було однієї єдиної — коханої та… люблячої.

Джерело