Синдром відкладеного життя: спосіб виправдати свої страхи та лінь
Поділитись у

Синдром відкладеного життя: спосіб виправдати свої страхи та лінь

Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя це те, що відбувається виключно зараз.

Нещодавно перечитала роман Наріне Абгарян «З неба впали три яблука». До глибини душі вразила історія чоловіка, який купив на ринком туфлі. Він хотів тут же перевзутися, але дружина стала в позу: «Мовляв, не дурій. Одягнеш на недільну службу». Старий сильно образився, а дружина з запалом доводила, що є повсякденний одяг, а є святковий.

Літні люди повернулися додому і, поки розігрівався наваристий хаш, він ліг відпочити і помер. Вона його поховала, але в труну черевики не дала. Ще чого? Вони ж зовсім нові.

Тільки покійник «став приходити» щоночі і дорікати жадібності. Довелося чекати смерті чергової довгожительки, щоб взути її в туфлі сорок п’ятого розміру.

Один знайомий із гіркотою розповідав, як свого часу образився на бабусю. Він, семирічний, приїхав до неї погостювати на весняні канікули та попросив відкрити яблучне варення. Та заборонила. Адже приберегла його для яблучного штруделю до Трійці. Хлопчик спершу вмовляв, а потім розплакався і залізничною колією пішов додому, благо, що жив у сусідньому селі. Бабуся не дожила до Трійці два тижні, а банку варення під шумок вкрав хтось із сусідів, прихопивши ще й вудки, та бочку для засолювання огірків.

У троюрідної тітки в комоді лежить класна картата спідниця, припасена на смерть. – Вона вам подобається? – Дуже. – Так носіть. – Прийде час. З властивим мені запалом намагаюся довести, що неможливо отримати задоволення від спідниці, слідуючи в ній на цвинтар, а от причепуритися за хлібом — саме те. Вона розуміє усміхається і каже, що я ще не нюхала життя.

Мої батьки вже кілька років відмовляються їхати до санаторію. Хворіють, п’ють літрами нурофен, але пройти курс лікування та прийняти радонові ванни – відмовляються. Тато мотивує це тим, що в країні йде війна і йому соромно займатись своїм здоров’ям, коли на сході гинуть люди.

Подруга іноді згадує горезвісну банку шпрот. Мама дістала її за якоюсь мега привабливою ціною та сховала на свято, не поглянувши на термін придатності. А коли година «X» настала, і на тарілці вже лежав підрум’янений батон, змащений майонезом, скибочки маринованого огірка та гілочки свіжого кропу, шпроти, виявилися зіпсованими.

Синдром відкладеного життя дуже зручний. У нього можна завернутися, як у кокон і виправдати свої страхи та лінощі. Небажання діяти та приймати рішення. Ось підростуть діти, настане літо, вечір п’ятниці, Великдень… Краще з понеділка, з першого вересня, після відпустки чи коли закінчиться війна.

Зранку ми чекаємо вечора. Увечері – новий ранок. Залишаємо на потім ошатні скатертини, ошатні слова, думки і мрії. Найкращу роботу та найкращий шматок.

Чекаємо зручного випадку, відповідного моменту, першого місячного дня. Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя це те, що відбувається виключно зараз.

Автор – Ірина Говоруха