Хоч про кохання, хоч про біль треба говорити. Не ховати! Гордість все навколо себе покриває темрявою. І добре, і погане. Гордість — це і є темрява. Не плутайте її з гідністю…
Мій дід не був добрим. Напевно, я до ладу і не знаю, яким він був. Мовчазний. Розчищає сніг у дворі… Несе у кухню відро з вугіллям… Рубає дрова… Чистить у сараї біля корови… Чухає кабана і розмовляє з ним, як із найкращим другом… Веде на луг теля… Або курить біля відкритої грубки, дивлячись на вогонь. Ще ввечері він вмикав транзистор — послухати про погоду. Ось, мабуть, і все, що згадується. Жодних розмов. Жодних обіймів. І це не лише зі мною. Так було з іншими онуками. Навіть зі своєю дружиною, з моєю бабусею, яку ми всі дуже любили, він говорив якось коротко і сухо.
Коли бабуся злягла, дід мовчки відвів корову на м’ясокомбінат. До хати до бабусі не заходив. Жив у літній кухні, де й до цього жив уже не знаю скільки років. Але коли бабуся померла… Коли у двір внесли і поставили на два табурети труну…
Дід вийшов зі столярки, де набрав у чисту наволочку дрібну суху тирсу… Підійшов з цією подушкою до труни… Нахилився… І я побачив, як він гірко плаче. Плакав… і раптом заговорив зі своєю Наталкою. Щось казав їй, говорив, говорив… Її ще не було в труні, але він їй так довго з риданнями щось розповідав.
На похороні та поминках мовчав. Як кам’яний. Мовчав і після. А потім я привіз фотографії. Фотографував похорон, щоб залишилася пам’ять… І дід із цими фотографіями розмовляв. Коли гадав, що ми його не бачимо і не чуємо. Найчастіше ночами. Ночами безперервно.
Ми не знали, як до цього ставитись. Ну, кохає людина. Сумує. Час мав би допомогти. Ми відволікали, а він у такі хвилини відвертався і мовчки чекав, поки ми вийдемо, щоб знову говорити з нею.
Тільки зараз, коли я сам уже дід своїм онукам, я розумію, що бачив тоді не просто велике кохання, яке раптом відкрилося нам. То була ще й величезна трагедія. Недоказаності… Мовчання… Чогось такого, що ми самі собі ніколи простити не можемо. Від чого розривається серце, коли сказати вже нема кому.
Гордість. Яка безкрайня це біда. Найстрашніший гріх! Початок, основа, вузол усіх гріхів. Гріх, який примудряється жити навіть у церкві. Який сковує тебе. Стискає твоє горло. Заклеює скотчем твій рот. Тобі треба було б сказати, а ти… Ти мовчки відвертаєшся і йдеш. Від проблеми… Від друга… Від закоханості… Від кохання… Від ганьби… Від дружини та дітей! Двоє людей, яким потрібно було лише почати розмову, повертаються одна до одної спиною.
Віддаляються… Леденіють. І плачуть ночами, коли ніхто не бачить і не чує. Десятиліттями!
Майже без сну мій дід говорив зі своєю Наталкою ще півроку. Поки сам не помер. Ліг у землю поруч із нею. Не знаю, що він розповідав їй. Але зараз… Я розумію, як багато хорошого за прожиті вже 35 років я не сказав своїй дружині. Нашим дітям… Важливого! Головне! Всі жарти… Примовки… Легкість… А час іде. Їм, може, вже не потрібні мої слова. Не сказав і не сказав, самі, мовляв, здогадуємось. Але здогади – це не те. Зовсім не те!
Хоч про кохання, хоч про біль треба говорити. Не ховати! Гордість все навколо себе покриває темрявою. І добре, і погане. Гордість — це і є темрява. Не плутайте її з гідністю. Всі довкола кажуть, що якщо тебе ображають, принижують, треба, мовляв, дотримуватись своєї гордості, не дозволяти себе топтати. Але не про це йдеться. Гідність – це гідність. Вона має бути у кожному з нас. А ось гордість… Це зовсім інше. Вона нікого не підносить. Нікому не помагає. Вона руйнує. Спопеляє і чорнить твою душу.
Можеш мовчати про своє таємне скільки хочеш. Можеш сміятися і радіти на зло всім і всьому. Можеш до кінця днів не показувати своїх слабкостей. Але одного разу… Бог скине тебе! Хоч за життя, хоч після смерті. Тоді страшним болем стане те, що не сказав… Ті, кого не обійняв… Кого не пробачив і з ким не попрощався… Вселенським болем у твоєму серці! Ось що гордість робить із людиною. Вона веде її до пекла. Вона плаче, кається… Говорить, говорить і говорить… Добре, якщо ще за життя може все це сказати. А якщо ні?
Благаю вас… Кажіть! Не збирайте всередині себе. Погане забудь. Гарне віддай. І день, коли гарне з себе ти не віддав рідній чи чужій людині, ти прожив даремно. Даремно! Темрява вкрала в тебе цей день. Він і там, на Небі, у книзі життя буде у тебе чорним прочерком. Просто відкрий свою в’язницю. Впусти в неї світло. Відчуєш, як одразу стане легше. Радісніше. Щасливіше. Тобі і всім довкола тебе…
Автор: Сергій Мирний
